Колись у мене народиться син, і я зроблю все навпаки

Відмінна профілактика батьківського перфекціонізму:

«Колись у мене народиться син, і я зроблю все навпаки. Буду йому з трьох років твердити: «Милий! Ти не повинен стати інженером. Ти не маєш бути юристом. Це не має значення, ким ти станеш, коли виростеш. Хочеш бути патологоанатомом? На здоров’я! Футбольним коментатором? Будь ласка! Клоуном у торговому центрі? Відмінний вибір!” І у своє тридцятиліття він прийде до мене, цей спітнілий клоун, що лисіє, з підтіканнями гриму на обличчі, і скаже: «Мамо! Мені тридцять років! Я клоун у торговому центрі! Ти таке життя хотіла для мене? Чим ти думала, мамо, коли казала мені, що вища освіта не обов’язково? Чого ти хотіла, мамо, коли дозволяла мені замість математики грати з пацанами? А я скажу: «Милий, але я йшла за тобою в усьому, я не хотіла тиснути на тебе! Ти не любив математику, ти любив грати з молодшими хлопцями». А він скаже: “Я не знав, до чого це приведе, я був дитиною, я не міг нічого вирішувати, а ти, ти, ти зламала мені життя” – і розітре брудним рукавом помаду по обличчю. І тоді я встану, гляну на нього уважно і скажу: «Значить так. У світі є два типи людей: одні живуть, а другі шукають винних. І, якщо ти цього не розумієш, то ти ідіот». Він скаже «ах» і зомліє. На психотерапію потрібно приблизно п’ять років. Або не так. Колись у мене народиться син, і я зроблю все навпаки. Буду йому з трьох років твердити: «Не будь ідіотом, Владик, думай про майбутнє. Вчи математику, Владик, якщо не хочеш все життя бути оператором кол-центру». І в своє тридцятиріччя він прийде до мене, цей спітнілий лисіючий програміст з глибокими зморшками на обличчі, і скаже: «Мамо! Мені тридцять років. Я працюю в “Гугл”. Я ораю двадцять годин на добу, мамо. У мене немає сім’ї. Чим ти думала, мамо, коли казала, що гарна робота зробить мене щасливою? Чого ти домагалася, мамо, коли змушувала мене вчити математику? А я скажу: «Дорогий, але я хотіла, щоб ти здобув хорошу освіту! Я хотіла, щоб у тебе були всі можливості, любий». А він скаже: «А на хріна мені ці можливості, якщо я нещасний, мамо? Я йду повз клоуни в торговому центрі і заздрю їм, мамо. Вони щасливі. Я міг би бути на їхньому місці, але ти, ти, ти зламала мені життя» — і потре пальцями перенісся під окулярами. І тоді я встану, гляну на нього уважно і скажу: «Значить так. У світі є два типи людей: одні живуть, а другі постійно скаржаться. І, якщо ти цього не розумієш, то ти ідіот». Він скаже «ох» і зомліє. На психотерапію потрібно приблизно п’ять років. Або інакше. Колись у мене народиться син, і я зроблю все навпаки. Буду йому з трьох років твердити: «Я тут не для того, щоб щось твердити. Я тут для того, щоб тебе кохати. Іди до тата, любий, спитай у нього, я не хочу бути знову крайньою». І у своє тридцятиріччя він прийде до мене, цей спітнілий лисіючий режисер із середньоросійською тугою в очах, і скаже: «Мамо! Мені тридцять років. Я вже тридцять років намагаюся домогтися твоєї уваги, мамо. Я присвятив тобі десять фільмів та п’ять спектаклів. Я написав про тебе книжку, мамо. Мені здається, тобі все одно. Чому ти ніколи не висловлювала свою думку? Навіщо ти весь час відсилала мене до тата? А я скажу: «Дорогий, але я не хотіла нічого вирішувати за тебе! Я просто любила тебе, любий, а для порад у нас є тато». А він скаже: «А на хріна мені татові поради, якщо я питав тебе, мамо? Я все життя домагаюся твоєї уваги, мамо. Я схиблений на тобі, мамо. Я готовий віддати все, аби хоч раз, хоч раз зрозуміти, що ти думаєш про мене. Своєю мовчанкою, своєю відстороненістю ти, ти, ти зламала мені життя» — і театрально закине руку до чола. І тоді я встану, гляну на нього уважно і скажу: «Значить так. У світі є два типи людей: одні живуть, а другі весь час на щось чекають. І, якщо ти цього не розумієш, то ти ідіот». Він скаже «ах» і зомліє. На психотерапію потрібно приблизно п’ять років. Цей текст – гарна профілактика нашого материнського перфекціонізму – прагнення бути ідеальною мамою. Розслабтеся! Хоч би як ми намагалися бути хорошими мамами, нашим дітям все одно буде що розповісти своєму психотерапевту».

Автор: Світлана Хміль

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook: