Банан Роберта Вуда
Якось американський фізик-експериментатор Роберт Вуд, досить ексцентрична людина, любитель усіляких гострих відчуттів, вирішив зробити на собі ризикований досвід — випробувати дію наркотику. Насилу роздобувши опіум, він накурився цього зілля і незабаром впав у забуття. Прийшовши через деякий час у свідомість, він згадав, що, перебуваючи в одурманеному стані, напав на якусь надзвичайно глибоку й важливу наукову ідею, але яку саме — вилетіло з голови. Тоді Вуд вирішив повторити досвід, сподіваючись, що йому пощастить знову знайти вислизну думку. І справді, як тільки почала позначатися наркотична дія опіуму, забута думка не забарилася виникнути в розумі вченого. Відчуваючи, що свідомість ось-ось покине його, Вуд зумів в останній момент сконцентрувати волю, записати ідею на папірці і занепав. Прокинувшись, він з радістю подумав про вдалий результат такого важкого і небезпечного досвіду і, тремтячи від нетерпіння і пережитого, поспішно розгорнув папірець з дорогоцінним записом. На ній він прочитав: "Банан великий, а шкірка ще більше …"
Вчіть фізику!
Сергій Петрович Капіца розповідав: Справа була у 60-х роках. Група фізиків-ядерників із закритого НДІ поїхала на Чорне море. Усі як один – доктори наук. Прийшли на бережок, по дорозі купивши кілька пляшок вінця з такою пластмасовою кришкою, яку треба зрізати ножем. Приходять, приготувалися вже – опа! — а пляшки відкривати нема чим! Бачать неподалік мужичка бомжуватого вигляду. — Шановний, а у вас не знайдеться чогось, щоб відкрити пляшечку? — Відкриємо, як не відчинити! Сірники є? Чоловік бере сірники, нагріває пробку і зриває її, розм'яклу, зі словами: — Фізику в школі треба було вчити, салаги!
Покійна Гамалея
Давним-давно, мабуть, відразу після Великої Вітчизняної, на одній науковій конференції, доповідач, що приїхав з провінції, говорив біля дошки, перемежуючи свою промову наступними ремарками: — Як ще 1936 року показала покійна Гамалея… — Наслідок з цього твердження, висловленого покійною Гамалією… — Небіжка Гамалея переконливо довела, що… Раптом, звідкись з президії встав дідок і брязкотливим голоском промовив: — Дозволю повідомити шановного доповідача, що покійна Гамалея — це я. І хоч я вже й не зовсім чоловік, але живий і ніколи не був жінкою.
Косметична дисертація
Ліза Мейтнер – перша в Німеччині жінка-фізик, змогла здобути вчений ступінь на початку 1920-х років. Назва її дисертації «Проблеми космічної фізики» якомусь журналісту видалася немислимою, і в газеті було надруковано «Проблеми косметичної фізики».
Винахідливий Рентген
Видатний німецький фізик Вільгельм Конрад Рентген отримав лист із проханням надіслати… кілька рентгенівських променів із зазначенням, як ними користуватися. Виявилося, що автор листа в грудній клітці застрягла револьверна куля, а для поїздки до Рентгена у нього не знайшлося часу. Рентген був людиною з гумором і відповів на лист так: «На жаль, нині я не маю ікс-променів, до того ж пересилання їх — справа дуже складна. Вважаю, що ми можемо зробити простіше: надішліть мені Вашу грудну клітку».
Лекція на похороні
У 20-х роках минулого століття один із найблискучіших студентів уславленого німецького математика Давида Гільберта написав статтю, в якій намагався довести гіпотезу Рімана — давній виклик математикам, стурбованим одним важливим аспектом теорії чисел. Студент показав роботу Гільберту, який вивчив її уважно і був щиро вражений глибиною доказів, але, на жаль, виявив там помилку, яку навіть він сам не міг усунути. Через рік студент помер. Гільберт попросив у вбитих горем батьків дозволу вимовити надгробну промову. У той час як рідні та близькі під зливою ридали біля могили юнака, Гільберт почав свою промову. «Яка трагедія, — сказав він, — що такий обдарований молодий чоловік загинув, перш ніж представилася можливість довести, на що він здатний. Але, — продовжив Гільберт, — хоча на його доказ риманівської гіпотези і вкралася помилка, можливо, до вирішення знаменитого завдання прийдуть тим самим шляхом, яким до нього рухався покійний. Справді, — продовжив він з пожвавленням, — розглянемо функцію комплексної змінної…»
Отак математик!
Фізик Георгій Гамов утік у США зі сталінської Росії. Говорячи про те, що з ученим у епоху політичної нестабільності може статися все, що завгодно, він розповідав таку історію: «Ось сюжет, який розповів мені один із моїх друзів, Ігор Тамм (Тамм — лауреат Нобелівської премії з фізики 1958 року). Якось, коли місто було зайняте червоними, Тамм (у ті часи професор фізики в Одесі) заїхав до сусіднього села дізнатися, скільки курчат можна виміняти на півдюжини срібних ложок — і саме в цей час село захопила одна з банд Махна. Побачивши на ньому міський одяг, бандити привели Тамма до отамана — бородатого мужика у високій хутряній шапці, у якого на грудях сходилися хрест-навхрест кулеметні стрічки, а на поясі бовталася пара ручних гранат. — Сукін ти син, комуністичний агітатор, ти чого підриваєш матір-Україну? Будемо тебе вбивати. – Зовсім ні, – відповів Тамм. — Я професор Одеського університету і приїхав сюди здобути хоч трохи їжі. – Брехня! — вигукнув отаман. — Який ти професор? — Я викладаю математику. – Математику? – перепитав отаман. — Тоді знайди мені оцінку наближення ряду Макларена першими n-членами. Вирішеш – вийдеш на волю, ні – розстріляю. Тамм не міг повірити своїм вухам: завдання належало до досить вузької галузі вищої математики. З тремтячими руками і під дулом гвинтівки він зумів вивести рішення і показав його отаманові. – Правильно! — промовив отаман. — Тепер я бачу, що ти справді професор. Ну що ж, іди додому. Ким був цей чоловік? Ніхто не знає. Якщо його не вбили згодом, він може викладати зараз вищу математику в якомусь українському університеті».
Тихий американець
Джон Бардін двічі отримав Нобелівську премію з фізики — 1956-го та 1972 року. Це була важка, спокійна, трохи не впевнена в собі людина з м'яким голосом. Студенти, які відвідували його лекції в Університеті Іллінойсу, називали його Шепчущим Джоном. Дружина Бардіна згадувала, як одного разу 1948-го її чоловік приїхав з роботи, припаркував машину біля будинку і зайшов на кухню, де вона тим часом готувала вечерю. «Ти знаєш, — сказав він тихим, як завжди, голосом, — ми дещо сьогодні відкрили» А одного ранку 1956-го, коли він збивав яйця на сніданок, по радіо передали, що йому та його колегам присуджено Нобелівську премію. Окрім науки, єдиним захопленням у його житті був гольф. Факультетський колега Бардіна, Чарльз Сліхтер розповідав: «Одного разу в гольф-клубі давній партнер з гри звернувся до Бардіна із запитанням: „Джоне, я давно збирався запитати: а чим ти заробляєш на життя?“ Ви можете таке уявити? Думаю, якби у мене дві Нобелівські премії, як у Джона, я вже знайшов би нагоду про це обмовитися».
Людина розсіяна
Батько кібернетики Норберт Вінер славився надзвичайною забудькуватістю. Коли його родина переїхала на нову квартиру, його дружина поклала йому в гаманець листок, на якому записала їхню нову адресу, — вона чудово розуміла, що інакше чоловік не зможе знайти дорогу додому. Тим не менш, у перший же день, коли йому на роботі спала на думку чергова чудова ідея, він поліз у гаманець, дістав звідти листок з адресою, написав на його обороті кілька формул, зрозумів, що ідея невірна і викинув листок у кошик для сміття. Увечері, як ні в чому не бувало, він поїхав своєю колишньою адресою. Коли виявилося, що в старому будинку вже ніхто не живе, він розгублено вийшов на вулицю… Раптом його осінило, він підійшов до дівчинки, що стояла неподалік, і сказав: — Вибачте, можливо, ви пам'ятаєте мене. Я професор Вінер, і моя сім'я нещодавно переїхала звідси. Ви не могли б сказати, куди саме? Дівчинка вислухала його дуже уважно і відповіла: — Так, тату, мамо так і думала, що ти це забудеш.
Хто третій?
Якось англійського астронома Артура Еддінгтона запитали: — Сер, чи правду кажуть, що ви одна з трьох людей у світі, які розуміють теорію відносності Ейнштейна? Настала незручна мовчанка — вченому явно важко було з відповіддю. Тоді питаючий поспішив виправити становище: — Може, сер, я щось не так сказав? Мені, мабуть, сер, слід було б здогадатися, що ви, сер, за всієї вашої скромності, порахуйте моє запитання дещо нетактовним. У такому разі, сер, дозвольте… — Нічого, — добродушно перебив його Еддінгтон. — Просто я замислився, намагаючись згадати, хто ж цей третій.
Ваш квиток?
Якось, перебуваючи у Швеції, знаменитий датський фізик Нільс Бор поїхав зі своїми рідними та друзями зустрічати брата. Прибувши на вокзал, Бор подався перонними квитками на всю компанію. Незабаром він повернувся з квитками дуже засмучений і збентежений. «Все ж у Швеції справа поставлена раціональніше, ніж у нас у Данії, — сумно сказав він. — У нас квиткові автомати працюють на електриці, а тут на кожному автоматі напис, що пропонує покупцеві, перш ніж опустити монету, стати на невеликий майданчик. Таким чином, тут автомат спрацьовує за рахунок сили тяжіння, не витрачаючи дорогої електроенергії». Коли зустрічачі підійшли до входу на перон, контролер відмовився їх пропустити. «Це не перонні квитки, – оголосив він Бору. — Це квитанції ваг-автомата, на яких ви чомусь зважувалися кілька разів.
Більше кави
Відомий італійський фізик Алессандро Вольта був пристрасним любителем кави, яку він пив завжди без молока та цукру. Коли один його знайомий спитав, чому Вольта нехтує молоком і цукром, знаменитий фізик, усміхаючись, відповів: «Чого ж тут пояснювати… Раз у чашці немає ні молока, ні цукру, то в ній більше кави».
Валіза справ майстер
Д. І. Менделєєв, крім хімії, багато часу він присвячував своїм хобі — палітурній справі та… виготовленню валіз. Розповідають такий випадок. Одного разу вчений купував у лавці матеріали. – Хто це? — спитали крамаря. — Невже не знаєте? – здивувався той. — Відомий валізи майстер Менделєєв! Дмитро Іванович був дуже задоволений цією характеристикою.
Все сам
Відбивний телескоп Ісаака Ньютона, який дозволив позбавитися властивої телескопам-рефракторам хроматичної аберації, справив у Англії справжній фурор. Сам король Карл II уважно вивчив прилад і, вдосталь намилувавшись через нього на зірки і планети, передав новинку до Лондонського королівського товариства, яке в січні 1672 року поспішило обрати своїм зчленом кембриджського провінціала. Багато ліг згодом Кондуїт — родич вченого — якось поцікавився в нього: — Скажіть, хто ж цей майстерний майстер, який виготовив дзеркало для вашого телескопа? – Я, дзеркало зробив я сам, – простодушно відповів Ньютон. — Але де ви дістали верстати та інструменти? – І їх я зробив сам, – пояснив Ньютон. — Якби я чекав, поки хтось чогось мені зробить, я б взагалі ніколи не зробив нічого.
Джерело: izbrannoe.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook:
