Закони життя і природи такі, що ми не молодшаємо, і рано чи пізно ми перетворюємося на таку ж безпорадну і нерозумну людину, якою прийшли в цей світ. Не тому що самі цього хочемо. А тому, що старість позбавляє сили і йти в ногу з часом уже не виходить. Наше головне багатство – наші діти, покоління, що прийшли після нас і вирощені з любов'ю та турботою. Саме вони — надія та опора літньої людини, її єдина радість та інтерес у житті. І дуже гірко старим отримувати байдужість чи роздратування через власну незграбність і неквапливість, тому будь ласка, бережіть своїх батьків і будьте їм вдячні за все, що вони зробили свого часу для вас. * * * Один старий чоловік переїхав жити до свого сина, невістки та чотирирічного онука. Його руки тремтіли, очі погано бачили, хода була шкутильгаюча. Сім'я їла разом за одним столом, але старі, тремтячі руки дідуся і слабкий зір ускладнювали цей процес. Горошини сипалися з ложки на підлогу, коли він затискав у руках склянку, молоко проливалося на скатертину. Син і невістка стали дедалі більше дратуватися через це. — Ми маємо щось зробити, — сказав син. — З мене вистачає того, як він шумно їсть, пролитого ним молока, і розсипаної їжі на підлозі.
Чоловік та дружина вирішили поставити окремий маленький столик у кутку кімнати. Там дідусь став їсти на самоті, тоді як інші члени сім'ї насолоджувалися обідом. Після того, як дідусь двічі розбивав тарілки, йому почали подавати їжу у дерев'яній мисці. Коли хтось із сім'ї мигцем поглядав на дідуся, іноді у нього були сльози в очах, бо він був зовсім один. З тих пір єдиними словами, які він чув на свою адресу, були колкі зауваження, коли він упускав вилку або розсипав їжу. Чотирирічний хлопчик спостерігав за всім мовчки. Якось увечері, перед вечерею, батько помітив його гравцем з дерев'яною тріскою на підлозі. Він лагідно спитав малюка: — Чим ти займаєшся? Так само довірливо хлопчик відповів: — Я роблю маленьку миску для тебе та мами, з якої ви будете їсти, коли я виросту. Хлопчик усміхнувся і продовжив працювати. 
Ці слова так приголомшили батьків, що вони втратили мову. Потім сльози заструмували на їхніх обличчях. І хоча жодного слова не було сказано, обидва знали, що треба зробити. Того вечора чоловік підійшов до дідуся, взяв за руку і ніжно провів його до сімейного столу. Усі дні він їв разом із сім'єю. І чомусь ні чоловік, ні дружина більше не турбувалися, коли падала вилка, розливалося молоко або забруднилася скатертина.
Завжди пам'ятайте: «Як хочете, щоб з вами чинили люди, так і ви чиніть з ними».
Джерело: you-journal.ru
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook:
