«Андрюша, ти кохай мене, як я кохаю тебе. Ти знаєш, це яке багатство – кохання. Щоправда, дехто вважає, що моє кохання якесь не таке і від нього, мовляв, одна шкода. А може, насправді моє кохання завадило тобі бути зразковим школярем? Адже я жодного разу так і не відшмагав тебе за всі дев'ять шкільних років. Пам'ятаєш, ти будував пики біля дошки, клас реготав, а вчителька потім довго мені вимовляла. Вигляд у мене був тричі винного, наче я стою в кутку, а вона мене вичитує як хлопця. Я вже готовий на будь-які приниження, а їй усе мало: «Адже урок зірвано… — ми ж не займаємося повноцінно сорок п'ять хвилин.. — адже сам нічого не знає і іншим вчитися не дає… — адже доведеться вам його зі школи забрати… адже слова на нього не діють…» Пропотіли сорочка, піджак і мокасини, а вона не вгавалася. Ну, гадаю, дам сьогодні затріщину, все! З цими думками перетинаю шкільне подвір'я та виходжу на Комсомольський проспект. Від хвилювання не можу сісти ні в таксі, ні в тролейбус, так і йду пішки… Жінка тягне важку сумку, дитина плаче, побачивши мене, посміхається, спиною чую, мати каже: «От і Вінні-Пух над тобою сміється…» Незнайома людина вітається зі мною… Осінній вітерець обдуває мене. Підходжу до будинку з почуттям, що прийняв на себе удар, і добре. Заходжу в будинок, остаточно забувши про тріщину, а побачивши тебе, питаю: «Що за пики ти там будував, що всім сподобалося, покажи-но». І ми регочем. І так до наступного дзвінка. Мати не йде до школи. А я лежу і думаю: хоч би вночі викликали на зйомку в інше місто або з репетиції не відпустили б… Але Ванда вранці плаче, і я скасовую виліт, відпрошуюсь із репетиції, я біжу до школи зайняти свою позицію в кутку. Які тільки дрібниці гідні наших переживань… Я тому й пишу ці листи, щоб виправити щось неправильне, і виглядаю, мабуть, смішним та безглуздим, як деякі мої персонажі. Але ж це я! По суті, друже, нічого немає простіше живої тривоги батьківського серця. Коли я один, поза домом, сумуючи, згадую кожне твоє слово та кожне запитання, мені хочеться нескінченно з тобою розмовляти, здається, і життя не вистачить про все поговорити. Але знаєш, що найголовніше, я це зрозумів після смерті своєї мами, нашої бабусі. Ех, Андрюша, чи є у твоєму житті людина, перед якою ти не боїшся бути маленькою, дурною, беззбройною, у всій наготі свого одкровення? Ця людина є твій захист. А я вже скоро буду вдома. Батько. Ленінград. 3 жовтня 1974 року»
Джерело: fit4brain.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook:
