Ця хльостка притча вперше з'явилася в «Журналі для всіх» 1903 року. То був час «божевілля хоробрих» — і суспільство, і література палали революційним романтизмом. На відміну від багатьох, Вікентій Вересаєв не захоплювався «підвищуючим обманом», як, втім і рештою всіх обманів — найбільше у світі він цінував правду.
Напевно, тому він став одним із найдоцінніших і незаслужено забутих російських письменників — його любов до істини не оцінила ні стара, ні нова влада. Натомість оповідання його не втрачають актуальності. Ця філософська притча цілком могла з'явитися у 60-ті чи 90-ті роки минулого століття, або, наприклад, у наші дні.
Вікентій Вересаєв
Зірка
(Східна казка) Це сталося у давнину, у далекому, невідомому краю. Над краєм панувала вічна, чорна ніч. Гнилі тумани здіймалися над болотистою землею і слалися в повітрі. Люди народжувалися, росли, любили і вмирали у сирому мороці. Але іноді подих вітру розганяв важкі випари землі. Тоді з далекого неба на людей дивилися яскраві зірки. Наставало загальне свято. Люди, що поодинці сиділи в темних, як льохи, будинках, сходилися на площу і співали гімни Небу. Батьки вказували дітям на зірки та вчили, що у прагненні до них життя та щастя людини. Юнаки і дівчата жадібно вдивлялися в небо і мчали до нього душею з мороку, що тиснув землю. Зіркам молилися жерці. Зірки оспівували поети. Вчені вивчили шляхи зірок їх кількість і зробили важливе відкриття, виявилося, що зірки повільно, але безупинно наближаються до землі. Десять тисяч років тому — так казали достовірні джерела — важко було розрізнити усмішку на обличчі дитини за півтора кроку. Тепер же кожен легко розрізняв її за три кроки. Не було жодного сумніву, що за кілька мільйонів років небо засяє яскравими вогнями і землі настане царство вічного променистого світла. Всі терпляче чекали на блаженний час і з надією на нього вмирали. Так довгі роки йшло життя людей тихе і безтурботне і зігрівалося воно лагідною вірою в далекі зірки. Якось зірки на небі горіли особливо яскраво. Люди юрмилися на площі і в німому благоговінні підносилися душею до вічного світла. Раптом з юрби пролунав голос: — Брати! Як світло та дивно там у високих небесних рівнинах! А у нас тут як сиро та похмуро! Томиться душа моя, немає їй життя і волі у вічній темряві. Що до того, що через мільйони років життя наших далеких нащадків осяє неминучим світлом? Нам, нам потрібне це світло. Потрібний більше повітря та їжі, більше матері та коханої. Хто знає — можливо, є шлях до зірок. Може, ми можемо зірвати їх з неба і поставити тут, серед нас, на радість всій землі! Ходімо шукати шляхи, ходімо шукати світла для життя! У зборах було мовчання. Пошепки люди спитали один одного: — Хто це? — Це Адеїл, юнак безрозсудний і непокірний. Знову було мовчання. І заговорив старий Тсур, учитель розумних, світло науки. — Любий юначе! Усім нам зрозуміла твоя туга. Хто свого часу не хворів на неї? Але людині неможливо зірвати з неба зірку. Край землі закінчується глибокими провалами та безоднями. За ними круті скелі. І немає через них шляхи до зірок. Так кажуть досвід та мудрість. І відповів Адеїл: — Не до вас, мудрі, і звертаюсь я. Ваш досвід більмами покриває очі ваші і ваша мудрість засліплює вас. До вас закликаю я, молоді та сміливі серцем, до вас, хто ще не розчавлений старезною мудрістю! — І він чекав на відповідь. Дехто сказав: — Ми б раді піти. Але ми світло і радість в очах наших батьків і не можемо завдати їм печалі. Інші сказали: — Ми раді б піти. Але ми тільки-но почали будувати наші будинки, і нам потрібно добудувати їх. Треті сказали: — Привіт тобі, Адеїле! Ми йдемо з тобою! І піднялися багато юнаків та дівчат. І пішли за Адеїлом. Пішли в темну грізну далечінь. І темрява поглинула їх. Пройшло багато часу. Про тих, хто пішов, не було вести. Матері оплакали безрозсудно загиблих дітей, і життя потекло, як і раніше. Знову в сирій і темній темряві народилися, росли, любили й помирали люди з тихою надією, що через тисячі століть на землю зійде світло. Але ось одного разу над темним краєм землі небо слабо освітлилося тремтливим світлом. Люди юрмилися на майдані і здивовано питали: — Що це там? Небо з кожною годиною світлішало. Блакитне проміння ковзало по туманах, пронизувало хмари, широким світлом заливало небесні рівнини. Похмурі хмари злякано клубочилися, штовхалися і бігли в далечінь. Все яскравіше розливались по небу тріумфальні промені. І трепет небувалої радості пробігав землею. Уважно вдивлявся в далечінь старий жрець Сатзою. І замислено сказав: — Таке світло може бути тільки від вічної небесної зірки. І заперечив Тсур, учитель розумних, світло науки: — Але як могла зірка спуститись на землю? Немає нам шляху до зірок і немає зірок шляху до нас. А небо світилося світліше. І раптом над краєм землі блиснула сліпуча яскрава точка — Зірка! Іде зірка! І в бурхливій радості побігли люди назустріч. Яскраві, як день, промені гнали собі гнилі тумани. Розірвані, скуйовджені тумани металися і припадали до землі. А промені били по них, рвали на частини та вганяли в землю. Освітилася і очистилася далечінь землі. Люди побачили, яка широка ця далечінь, скільки вільного простору на землі і скільки братів їх живе на всі боки від них. І в бурхливій радості бігли вони назустріч світлу. Дорогою тихим кроком йшов Адеїл і високо тримав за промінь зірвану з неба зірку. Він був один. Його запитали: — Де ж решта? Голосом, що обривається, відповів: — Усі загинули. Прокладали шляхи до неба крізь провали та безодні. І загинули смертю хоробрих. Радящі натовпи оточили зореносця. Дівчата обсипали його квітами. Гриміли крики захоплення: — Слава Адеїлу! Слава, що приніс світло! Він увійшов у місто і зупинився на площі і високо в руці тримав зірку, що сяяла. І по всьому місту розлилося тріумфування. Минули дні. Як і раніше, яскраво сяяла на площі зірка, високо піднята в руці Адеїла. Але давно вже не було в місті тріумфу. Люди ходили сердиті й похмурі, опустивши очі, і намагалися не дивитись один на одного. Коли їм доводилося йти через площу, очі побачивши Адеїла спалахували похмурою ворожнечею. Не чути було пісень. Не чути було молитов. На місце розігнаних зіркою гнилих туманів над містом невидимим туманом густішала чорна похмура злість. Згущувалась, росла і напружувалася. І під гнітом її не можна було жити. І ось з криком вибіг на площу чоловік. Горіли очі його, обличчя спотворилося від злості, що розривала душу. У безумстві сказу він кричав: — Геть зірку! Геть проклятого зореносця! Брати, хіба не душі всіх вас волають моїми вустами: Геть зірку, Геть світло – він позбавив нас життя і радості! Ми мирно жили в темряві, ми любили наші милі житла, наше тихе життя. І дивіться, що таке трапилося? Прийшло світло — і немає вже втіхи ні в чому. Брудними потворними купами тісняться вдома. Листя дерев бліде і слизу, як шкіра на череві жаби. Подивіться на землю — вона вся вкрита кривавим брудом. Звідки ця кров, хто знає? Але вона липне до рук, її запах переслідує нас за їжею і уві сні, він отруює і знесилює наші смиренні молитви до зірок. І ніде немає порятунку від всепроникаючого світла. Він уривається в наші будинки, і ось ми бачимо: всі вони обліплені брудом, бруд в'ївся в стіни, затягнув вікна смердючими купами, нагромаджується в кутках. Ми більше не можемо цілувати наших коханих при світлі Адеїлової зірки, вони стали огиднішими за могильні черви. Очі їх бліді, як мокриці, м'які тіла вкриті плямами і відливають пліснявою. І один на одного вже не можемо ми більше дивитися — не людину бачимо перед собою, а наругу людини. Кожен наш таємний крок, кожен прихований рух висвітлює невблаганне світло. Неможливо жити! Геть зореносця, та загине світло! І підхопили інші: — Геть! Та живе пітьма! Тільки горе та прокляття приносить людям світло зірок. Смерть зореносцю! І захвилювався натовп, і шаленим ревом намагався сп'янити себе, заглушити жах перед хулою своєю на світ. І рушила на Адеїла. Але смертельно яскраво сяяла зірка в руці зореносця, і люди не змогли підійти до нього. — Брати, стійте! — раптом пролунав голос старого жерця Сатзоя. Тяжкий гріх берете ви на душу, проклинаючи світло. Чому ми молилися, чим живемо, як не світлом? Але й ти, сину мій,— звернувся він до Адеїла,— і ти вчинив не менший гріх, знісши зірку на землю. Щоправда, великий Брама сказав: Блаженний, хто прагне зір. Але зухвалі своєю мудрістю люди неправильно зрозуміли слово Всесвітньо-шанованого. Учні учнів його розтлумачили справжній зміст темного слова Всемудрого: до зірок людина повинна прагнути лише помислами, але в землі темрява так само священна, як у небі — світло. І ось цю істину знехтував ти своїм розумом, що піднісся. Розкавайся ж, сину мій, кинь зірку, і нехай запанує на землі колишній морок. Усміхнувся Адеїл. — А ти думаєш, якщо я кину, світ на землі вже не загинув навіки? І з жахом почули люди, що правду сказав Адеїл, що колишній світ уже ніколи не відродиться. Тоді виступив уперед старий Тсур, учитель розумних, світло науки. — Безрозсудно вчинив ти, Адеїле, і сам бачиш тепер плоди своєї нерозсудливості. За законами природи життя розвивається повільно. І повільно наближаються до життя далекі зірки. При їх поступово наближається світлі поступово перебудовується і життя. Але ти не схотів чекати. Ти на свій страх зірвав зірку з неба і яскраво висвітлив життя. Що ж сталося? Ось вона навкруги перед нами — брудна, жалюгідна і потворна. Але хіба ми раніше не здогадувалися, що вона така? І хіба в цьому було завдання? Невелика мудрість — зірвати з неба зірку і висвітлити їй потворність життя. Ні, візьмись за важку чорну роботу перебудови життя. Тоді ти побачиш, чи легко очистити її від бруду, що накопичився століттями, чи можна змити цей бруд хоча б цілим морем самого променистого світла. Скільки у цьому дитячої недосвідченості! Скільки нерозуміння умов та законів життя! І ось замість радості ти приніс на землю скорботу, замість миру війну. А ти міг би й тепер бути корисним для життя — розбий зірку, візьми з неї лише маленький уламок — і осколок цей висвітлить життя якраз настільки, скільки потрібно для плідної та розумної роботи над нею. І відповів Адеїл: — Ти правильно сказав Тсур! Не радість принесла сюди зірка, а скорбота, не мир, а війну! Не цього чекав я, коли по крутих скелях дерся до зір, коли навколо мене обривалися і падали в прірву товариші. Я думав, хоч один із нас досягне мети і принесе на землю зірку. І в яскравому світлі настане на землі яскраве світле життя. Але коли я стояв на площі, коли я побачив наше життя при світлі небесної зірки, я зрозумів, що шалені були мої мрії. Я зрозумів — світло потрібне вам лише в недосяжному небі, щоб схилятися перед ним в урочисті хвилини життя. На землі ж вам найдорожче морок, щоб ховатися один від одного, і головне, радіти на себе, на своє проїдене пліснявою життя. Але ще більше, ніж раніше, я відчув, що неможливо жити цим життям. Кожною краплею свого кривавого бруду, кожною плямою сирої плісняви вона незграбно кричить до неба. Втім, можу втішити вас: світити моїй зірці недовго. Там, у далекому небі, висять зірки і світять самі по собі. Але зірвана з неба, знесена на Землю, зірка може світити, лише харчуючись кров'ю, що її тримає. Я відчуваю життя моє, як світильником піднімається по тілу до зірки і згоряє в ній. Ще трохи, і життя моє згорить цілком. І не можна нікому передати зірки, вона гасне разом із життям несучого її, і кожен має добувати зірку в небі. І до вас звертаюся я, чесні та сміливі серцем. Впізнавши світло, ви вже не захочете жити у темряві. Ідіть же в далеку дорогу і несіть сюди нові зірки. Довгий і важкий шлях, але все-таки для вас він буде вже легшим, ніж для нас, які вперше загинули на ньому. Стежки прокладені, шляхи намічені, і ви вернетесь зі зірками, і не вичерпається світло їх більше на землі. А за незгасаючого їхнього світла неможливим стане таке життя, як тепер. Висохнуть болота. Зникнуть темні тумани. Яскраво зазеленіють дерева. І ті, які зараз люто кидаються на зірку, волею-неволею візьмуться за перебудову життя. Адже і вся злість їх тепер через те, що при світлі вони відчувають — їм неможливо жити так, як вони живуть. І життя стане великим і чистим. І прекрасна буде вона при променистому світлі зірок, що живляться нашою кров'ю. А коли нарешті спуститься до нас зоряне небо та висвітлить життя, то застане людей гідними світла. І тоді вже не потрібна буде наша кров щоб живити це вічне неминуще світло. Голос Адеїла обірвався. Останні крові втекли з блідого обличчя. Підігнулися коліна зореносця, і він упав. Упала разом із ним зірка. Впала, зашипіла в кривавому бруді і згасла. Рухнула з усіх боків чорна темрява і замкнулася над погаслою зіркою. Піднялися з землі тумани, що ожили, заклубилися в повітрі. І жалюгідними боязкими вогниками світилися крізь них на далекому небі далекі безсилі й безпечні зірки. Минули роки. Як і раніше, в сирому мороці народилися, росли, любили і вмирали люди. Як і раніше мирним і спокійним здавалося життя. Але глибока тривога і невдоволення підточували її в темряві. Люди намагалися і не могли забути того, що висвітлила їм швидкоплинним своїм світлом яскрава зірка. Отруєні були колишні тихі радощі. Брехня в'їлася у все. Благоговійно молився чоловік на далеку зірку і починав думати: «А раптом знайдеться інший божевільний і принесе зірку сюди до нас?» Мова запліталася, і благоговійне ширяння змінювалося боягузливим тремтінням. Батько вчив сина, що в прагненні до зір життя і щастя людини. І раптом майнула думка: «А ну як у сина і справді загориться прагнення зоряного світла, і подібно до Адеїла він піде за зіркою і принесе її на землю!» І батько поспішав пояснити синові, що світло, звичайно, гарне, але шалено намагатися звести його на землю. Були такі божевільні і вони безславно загинули, не приніс користі для життя. Цьому ж навчали людей жерці. Це доводили вчені. Але даремно звучали їхні проповіді. Раз у раз розносилася звістка, що якийсь юнак чи дівчина пішли з рідного гнізда. Куди? Чи не дорогою, вказаною Адеїлом? І з жахом відчували люди, що коли знову засяє на землі світло, то доведеться волею-неволею взятися нарешті за величезну роботу, і не можна буде відійти від неї нікуди. З невиразним занепокоєнням вони вдивлялися в чорну далечінь. І здавалося їм, що над краєм землі вже починає миготіти тремтячий відблиск зірок, що наближаються. З: В.Вересаєв, «Вибране». Зібрання творів у двох томах, Москва, 1959
Джерело: izbrannoe.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook:
