Даша погано пам'ятала своїх батьків. Коли мами не стало, тато не захотів поратися з маленькою дитиною. Відвіз до бабусі до села. Поставивши маленьку дівчинку біля хвіртки та поїхав у невідомому напрямку. Баба Зоя була в сараї і не могла бачити, як під'їжджала машина, тільки почула, як грюкнули двері і від'їхала машина. "Кого там нелегка носить" подумала бабуся і пішла подивитись. Вийшовши до хвіртки, вона побачила маленьку дівчинку. Внучка стояла біля паркану і трималася за хвіртку. — Ось, Вовка обермот, кинув дитину і поїхав. Хоч би слово сказав. – Вилаялася баба Зоя і занесла внучку в будинок. Увечері з сіножаті повернувся дід Захар і, побачивши внучку, спитав: — Що? Вовка прикотив. – Прикотив. Кинув Дашку під парканом і поїхав назад. Правильно люди кажуть, дитина крім матері нікому не потрібна. Що за молодь пішла? Вони ще довго бурчали, з приводу нинішніх вдач, а як стемніло, пішли спати. Ішов час, старі виховували внучку, як могли. По-своєму, по-старому. Вчили людей поважати, любити природу, і як господарство правильно вести. Як за коровою ходити, як поросят із курями годувати. Даша швидко підростала і ставала гарною помічницею для бабусі з дідом.
Баба Зоя та дід Захар, натішитися не могли, дивлячись на свою онучку, ну прямо вилита мати. Та теж, від батьків не відходила, все допомогти норовила. Тільки ось не стало дочки, правда пам'ять про неї добряча залишилася. Ось уже, незабаром школу закінчить. Зовсім наречена. Якось увечері завів дід Захар розмову. — Бабко, Дашка зовсім велика стала, школу закінчує з відзнакою, їй би далі десь вчитися, тямуща боляче вона. – А чого вчитися? Прийде час, видамо за чоловіка і нехай біля нас живе. – Ні мати. Нині часи такі. Без навчання нікуди. — І то правда, — погодилася баба Зоя. Дістали останні гроші, що на похорон собі залишали, і відправили онуку в місто, розуму набиратися. Вступила Дар'я до економічного, відучилася, з червоним дипломом закінчила і повернулася до села, не спокусила її міська метушня. Зраділи тоді старі її приїзду, не забула, приїхала, не кинула одних, свій вік доживати. Вирішила Дарина село піднімати, займатися фермерством. Вибила землю, кредит, людей найняла. Ферму гарну збудували, корів накупила. Загалом розумниця дівка. Людей справді не вистачало, от і подала вона оголошення в газету, мовляв, люди потрібні. Платити добре обіцяла, надати житло. Для цієї справи кілька покинутих будиночків відремонтувала. Не сказати, щоб народ до неї прямо валом повалив. Тільки ось з'явився один чоловік. Брудний, зарослий, одяг порваний. Мабуть, добре його життя потріпала. Прийшов до Даші та назвався її батьком. Нічого не просив, ні грошей не прохання, бо розумів, що не можна кинути дитину, а за двадцять п'ять років просто прийти і сказати: «Пробач». Тільки одного батько попросив, поряд бути допомагати, чим зможе. Один він залишився, не потрібний нікому. Може хоч дочці знадобиться, у роботі який. Говорив усе це Володя, а сам плакав. Вибачила його дочку, але не відразу, за кілька місяців. З тих пір живе батько біля дочки, допомагає чим зможе і боїться цей мужичок, тільки одного, що знову один залишиться, нікому не потрібний.
Джерело: good-day.su
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook:
