«Соло на ундервуді» — записники, які Сергій Довлатов вів у 1967-78 роках, вперше опубліковані 1980 року.
***
63-го року Підгірний відвідав легендарний крейсер «Аврора». Довго його оглядав. Розмовляв із екіпажем. Залишив запис у книзі почесних гостей. Написав дослівно таке: «Відвідав бойовий корабель. Провів незабутнє враження!»
***
Академік Козирєв сидів років із десять. Звинувачували його у спробі викрасти річку Волгу. Тобто буквально викрасти із Росії — на Захід. Козирєв потім розповідав: — Я вже був грамотним фізиком. Тому коли сформулювали звинувачення, я розсміявся. Зате коли оголошували вирок, мені було не до сміху.
***
У радянських газетах лише помилки правдиві.
***
У Пушкінських Горах туристи дуже цікаві. Задають екскурсоводам дивні питання: Хто, власне, такий Борис Годунов? — Чому була дуель у Пушкіна з Лермонтовим? — Де тут проходила «Болдинська осінь»? — Чи бував Пушкін у цих краях? – Як по батькові молодшого сина А. С. Пушкіна? — Чи була А. П. Керн коханкою Єсеніна?! А у Ленінграді у знайомого екскурсовода запитали: — Що тепер знаходиться у Смольному — Зимовий?
***
Женя Рейн опинився у Москві. Оселився у чиїйсь окремій квартирі. Запросив молоду жінку до гостей. Сказав: – У мене є пляшка горілки та 400 гр. сервелату. Жінка обіцяла зайти. Запитала адресу. Рейн продиктував і додав: — Я побачу тебе з вікна. Став схвильовано чекати. Молода жінка попрямувала до нього. Зустрічала Сергія Вольфа. «Ходімо, — каже йому, — зі мною. Рейн має пляшку горілки і 400 гр. сервелату». Пішли. Рейн побачив їх у вікно. Страшно розсердився. Кинувся до столу. Випив пляшку спиртного. З'їв 400 грн. твердокопченої ковбаси. Це він встиг зробити поки що гості їхали в ліфті.
***
До дитячої редакції зайшов поет Семен Ботвінник. Розповів, як він познайомився з невибагливою дамою. Прикро, що не скористався протизаплідним засобом. Залишив першотравневі вірші. Фінал їх такий:
«…Адміралтейська голка Сьогодні, діти, без чохла!…»
***
У поета Шестинського був такий рядок: «Вона насупила свій вузенький лобок…»
***
Яша Фрухтман взяв собі гарний псевдонім Дубравін. Дуже їм пишався. Проте жартівники на радіо його прізвище у платіжних документах зазначали: «Дуб-рабин».
***
У молодості Бітов тримався агресивно. Особливо у нетверезому стані. Якось він ударив Вознесенського. Це був уже не перший випадок такого роду. Битова залучили до товариського суду. Погані були його справи. І тоді Бітов виголосив промову. Він сказав: — Вислухайте мене і ухваліть об'єктивне рішення. Тільки спершу вислухайте, як було діло. Я розповім, як це сталося, і тоді ви зрозумієте мене. А отже, вибачте. Тому що я не винний. І зараз це всім буде ясно. Головне, вислухайте, як було діло. — Ну і як було? – Поцікавилися судді. – Діло було так. Заходжу до «Континенталю». Стоїть Андрій Вознесенський. А тепер дайте відповідь, — вигукнув Бітов, — чи міг я не дати йому по фізіономії?!
***
Михайло Свєтлов <…> у буфеті Спілки письменників на вулиці Воїнова. Його оточувала шаноблива почет. Свєтлов замовляв. Він дістав із кишені сотню. Тобто дореформену, значних розмірів банкноту із зображенням Кремля. Він розгладив її, підморгнув комусь і каже: — Ну що, друзі, проп'ємо цей ландшафт?
***
Атмосфера, як у приймальні у дантиста.
***
Якийсь Барінов з Військово-медичної академії сидів п'ятнадцять років. Після реабілітації читав донос одного із товаришів по службі. Папір п'ятнадцятирічної давності. Документ, через який його було заарештовано.
У доносі йшлося серед іншого: «Товариш Барінов вважає, що він розумніший за інших. Тим часом в Академії працюють люди, які старші за його звання…» І далі: «За цинічним твердженням товариша Баринова, мозок людини складається з сірої речовини. Причому мозок будь-якої людини. Незалежно від становища. Включно з членами партії…»
***
Лев Нікулін, сталінський холуй, був фронтовим кореспондентом. А може, політпрацівником. В окупованій Німеччині виявляв інтерес до бронзи, порцеляни, наручного годинника. Однак найбільше хотілося йому мати закордонну друкарську машинку. Ішов він якось містом. Бачить – розгромлена контора. Зазирнув. На підлозі — шикарний ундервуд із розгорнутою кареткою. Тяжкий, з литого чавуну. Занурив його Нікулін у брезентовий мішок. Думає: «Шрифт у Москві поміняю з латинської на російську». Загалом, тягав Лев Нікулін цей мішок за собою. Місяця три надривався. Ночами його чатував. Доставив до Москви. Звернувся до механіка. Той каже: — Це машинка з єврейським шрифтом. Друкує праворуч наліво.
***
Це сталося у двадцяті роки. Слідчий Шейнін викликав одного єврея. Каже йому: — Здайте діаманти, що є у вас добровільно. Інакше вами займеться прокуратура. Єврей подумав і питає: — Товаришу Шейнін, ви єврей? – Так, я єврей. — Дозвольте, я вам скажу щось як єврей? – Кажіть. — Товаришу Шейнін, я маю доньку. Щиро кажучи, вона не Мері Пікфорд. І ось вона знайшла собі нареченого. Дайте їй погуляти на весіллі у цих діамантах. Я віддаю їх їй як посаг. Нехай вона вийде заміж. А потім робіть із цими діамантами що хочете. Шейнін уважно подивився на єврея і каже: — Можна, і я вам скажу щось як єврей? – Звісно. – Так ось. Наречений – від нас.
***
Юрій Олеша підписував договір із філармонією. Договір був складений традиційно: «Юрій Карлович Олеша, що називається надалі „автор“… Московська державна філармонія, що називається надалі „замовник“… Укладають цей договір у тому, що автор зобов'язується…» І так далі. Олеша сказав: — Мене така форма не влаштовує. — Що саме вас не влаштовує? — Мене не влаштовує така форма: «Юрій Карлович Олеша, який іменується надалі «автором». — А як ви хочете? – Я хочу по-іншому. — Ну то як же? — Я хочу так: «Юрій Карлович Олеша, який іменується надалі — «Юра».
***
Ішла якось моя тітка вулицею. Зустріла Зощенко. Для письменника вже настав важкий час. Зощенко, відвернувшись, швидко пройшов повз. Тітка наздогнала його і питає: — Чого ви зі мною не привіталися? Зощенко відповів: — Вибачте. Я допомагаю друзям не вітатись зі мною.
***
У директора Ленфільма Кисельова був улюблений збірний образ. А саме Дунька Распердяєва. Якщо директор був незадоволений кимось із співробітників Ленфільма, він казав: Ти поводиться як Дунька Распердяєва… Або: — Монтаж поганий. Дунька Распердяєва і та змонтувала б краще… Або: — На кого розрахований фільм? На Дуньку Распердяєву?!.. І так далі… Якось на Ленфільм приїхала Фурцева. Йшли збори в актовому залі. Кисельов промовляв промову. У цій промові були нотки самокритики. Зокрема директор сказав: — У нас ще багато порожніх, беззмістовних картин. Наприклад, «Людина нізвідки». Можна подумати, що його знімала Дунька… І тут директор затнувся. У президії сидить міністр культури Фурцева. Звучить не дуже пристойно. До того ж — жінка. І тут раптом Дунька Распердяєва. Звучить не дуже пристойно. Кисельов вирішив пом'якшити формулювання. Можна подумати, що його знімала Дунька… Роздолбаєва, — додав він. І тут долетів із рядів чийсь нехитрий вигук: — А що, товаришу Кисельов, ніяк Дунька Розпердяєва заміж вийшла?!
Джерело: izbrannoe.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook:
