Серед шанувальників вітчизняної фантастики є думка, що братам Стругацьким не щастить із екранізаціями. Однак це не заважало фільмам за їхніми творами бути улюбленими та популярними чи навіть ставати культовими, як це сталося зі «Сталкером» Андрія Тарковського. 
1974 року режисер прочитав повість братів Стругацьких «Пікнік на узбіччі» і запропонував фантастам написати сценарій для екранізації. Перша версія сценарію під назвою «Машина бажань» пізніше була видана окремим твором — суть першоджерела збереглася, а ось герої, деталі сюжету та кінцівка були новими. Цей варіант Тарковського не влаштував — режисер вважав, що вийшло занадто жваво і строкато, і історія потребує «занудьгування». Стругацькі тоді ще не знали, що переробляти доведеться дуже багато разів, але дуже поважали Тарковського і терпляче вносили нескінченні правки. 
Голова Держкіно попередив режисера, що брати-фантасти мають репутацію «неекранізованих». Вони були неймовірно популярними, але спроби перенести героїв їхніх творів на екрани з різних причин провалювалися. На кінець 70-х вийшли лише телевистава «Понеділок починається в суботу» та чеський серіал з того ж «Пікніка на узбіччі» — обидва були нещадно розкритиковані і одразу зникли з ефіру. 
Тарковський на такі умовності не звертав уваги, його більше лякало те, що в Держкіно затягували з підписанням фільму у виробництво… Вже було затверджено акторів та підібрано натуру в Таджикистані, а дозволу все не було. Тоді Тарковський написав листа до КПРС — просив розібратися, чому йому не дають працювати. Прийом виявився дієвим, але тут у районі запланованих зйомок стався землетрус і терміново довелося шукати новий майданчик. В результаті «Сталкера» знімали неподалік Таллінна — на річці Ягала виявили покинуту електростанцію та греблю, які ідеально вписувалися в атмосферу фільму. 
У Андрія Тарковського були улюблені актори — Микола Гринько та Анатолій Солоніцин, які знімалися майже у кожному фільмі режисера. У «Сталкері» вони зіграли Професора та Письменника, а роль самого Сталкера режисер віддав Олександру Кайдановському. Після прем’єри його почали називати найзагадковішим актором радянського кіно, а він страждав від розуміння, що Сталкер — його вершина, краще він уже нічого не зіграє. Після зйомок він закінчив режисерські курси, але прославитися в цій якості не вийшло — найяскравішими режисерськими роботами Кайданівського були фільм «Дружина гасу» та кліп на пісню Бориса Гребенщикова «Гарсон № 2». 
На зйомках фільму стався скандал між режисером та оператором Георгієм Рербергом, якого Тарковський вважав генієм після спільної роботи над драмою «Дзеркало». Відносини натяглися ще до зйомок, коли Тарковський сказав, що у головній жіночій ролі зніматиме свою дружину. Оператор не бачив у ній таланту та запросив на проби Алісу Фрейндліх, яка ідеально вписалася в образ. Дружина Тарковського пообіцяла, що на фільмах її чоловіка Рерберг більше не працюватиме… 
У ході роботи конфлікт наростав. Режисеру не подобалася якість зйомки, оператор відповідав, що без тямущого сценарію все буде погано. Рербергу категорично не подобалося, що Тарковський не мав чіткого уявлення про фільм, режисер дійсно передумував і перебудовував матеріал на ходу. Фінальною точкою стало зіпсування знятого матеріалу у проявочній «Мосфільмі» і перепалка оператора зі Стругацькими — фантасти зробили йому зауваження щодо якості зображення. Щодо плівки ходили різні чутки — від випадкової помилки до навмисного псування матеріалу самим режисером чи кимось із його ворогів. Закінчилося тим, що Тарковський звинуватив у всьому оператора, вигнав із картини, зупинив зйомки та… переписав сценарій. 
Перший варіант «Сталкера» було загублено, але Тарковському вдалося переконати Держкіно збільшити бюджет. Режисер запросив нового оператора, той пропрацював лише два тижні і пішов – його теж пригнічувала невизначеність. Тарковський все зняте їм викинув і віддав сценарій на переробку Стругацьким. Брати були на межі розпачу, але вигадали чергову концепцію. На знімальний майданчик вийшов третій оператор і — о диво! – йому вдалося зняти те, що хотів Тарковський. Деякі очевидці вважають, що його секрет був у байдужості до цієї роботи… Решту прискіпливості Тарковського божеволіла. Якщо він казав, що на лужку має бути зелений колір строго певного відтінку, то художники пінцетами видаляли кожну травинку неправильного кольору. 
Йшов другий рік зйомок і всі втомились грати одне й теж по шість дублів кожної сцени. Анатолій Солоніцин за цей час встиг одружитися з дівчиною-гримерою, і в них з’явився син. Кайдановський клявся, що більше ніколи не працюватиме з Тарковським. Гринько найчастіше знімався у режисера, та й то не міг пригадати, щоб робота йшла так важко. Аліса Фрейндліх почала непритомніти і впадати в істерику на особливо напружених сценах. Дивно, але ж ніхто з акторів не відмовився від роботи! 
На роль дочки Сталкера Тарковський шукав дівчинку з виразними очима, оскільки роль була майже без слів. Крім того, глядачі мали вірити, що ця дівчинка може поглядом рухати предмети… На роль Мавпи затвердили юну Наталю Абрамову, яка не відповідала побажанням режисера лише в одному — мала стрижку, а за сценарієм Мавпа була довговолосою. Перуки Тарковського не влаштували, міняти актрису він не хотів категорично, і тоді було придумано новий хід. Дівчинці поголили лоба, щоб він став широким, як у Кайданівського-Сталкера, і одягли хустку… Роль Мавпи стала єдиною у фільмографії Наталії Абрамової. 
В одній зі сцен фільму видно білу піну, яка пливе річкою. Це не було задумом режисера — сусідній целюлозний комбінат регулярно зливав у воду якусь отруту… Зараз важко сказати, чи це було пов’язано з роботою біля хімкомбінату, але Тарковський, його дружина та Анатолій Солоніцин померли від раку легень. Ще на зйомках було зрозуміло, що з погляду екології район небезпечний — періодично повітря та вода починали огидно пахнути, у багатьох були проблеми з бронхами та шкірні алергії, але ніхто не думав, що це може бути серйозно. 
На відміну від інших фільмів Тарковського, «Сталкер» майже не зазнав цензурних правок, але успішної прокатної долі в СРСР не мав. У Москві його показували в трьох кінотеатрах, іншими містами розійшлося всього 196 копій, і то в Держкіно вважали, що це багато. Там ще пам’ятали, як глядачі натовпом йшли з прем’єри «Соляріса»… На Заході фільм приніс прокатникам величезний прибуток. У 1980 році «Сталкер» отримав спеціальний приз на кінофестивалі Канна, і тільки тоді про нього написали в радянській пресі, а режисер отримав звання Народного артиста СРСР. × 
“Сталкер” справив набагато більше враження на професіоналів, ніж на звичайних глядачів. Цей фільм створив нову візуальну кіномову — похмурі пейзажі, сірі тони, будинки, що розвалилися, і «сталкерська» атмосфера стали часто використовуватися вітчизняними кінематографістами та творцями комп’ютерних ігор. Відлуння “Сталкера” можна зустріти і у західних режисерів, а кадри з фільму кілька разів використовувалися в зарубіжних музичних кліпах. Вивченню картини досі присвячуються статті та документальні стрічки, де фільм розглядають із філософської, культурологічної чи кінематографічної точки зору. А сам Андрій Тарковський говорив про «Сталкер», що знімав його два роки, а готувався до нього все життя…
Джерело: fishki.net
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook:
